Вінок
Раніше по всій Україні молоду на весіллі зодягали замість фати у весільний вінок (вінець), улаштовуючи спеціальну обрядодію – «дівичвечір», на який сходились подружки й плели з барвінку та рути-м`яти вінок під супровід спеціальних пісень.
Навіть якщо батьки купували весільний вінок своїй доньці (при Київській Лаврі працював спеціальний промисел по їх виготовленню – вінки робили з паперових та воскових квітів тамтешні черниці), дівчата на дівичвечорі обов`язково додавали барвінок, руту-м`яту та інші квіти, які виконували оберегові функції (як і сам вінок).
Традиція виготовлення вінків сягає глибокої давнини. Як тільки таловодили узліски й земля прокльовувалася першими квітами, підлітки й дівчата виходили на луки, плели віночки й, зодягши їх на голови, водили хороводи, якими зустрічали прихід Весни. Юнка, котра не мала віночка, позбавлялася права брати участь в обряді.
Тільки-но з`являлися польові квіти, дівчата влаштовували колективні походи на вінкоплетини з дикоростучого маку, польової ружі тощо.
Тричі на рік – на весняного Юрія [Ярилу], Русалії (Зелений тиждень Трійці [перед Купалою]) та Купала – дівчата носили на голові віночки з живих квітів. Щоб забезпечити оберегові функції вінка, у нього вплітали полин, любисток, тою і навіть зубок часнику.
У ніч на Купалу, крім іменного віночка, юнки брали ще два. По закінченні дійства, їх пускали за водою із запаленими свічками. Від того, як «поводилися» вінки – з`єднувалися чи розпливались у різні боки – їхні власниці завбачували майбутнє подружнє життя.
Широке використання вінків, навіть узимку, змушувало дівчата запасатися квітами на цілий рік. Дівчата щороку – напередодні Покрови – гуртом йшли до лісу з піснями брати барвінок.
Вінок – все те ж символічне оберегове коло. За давньою традицією, віночки та їх різновиди (кокошники, гільця, уплітки, вінці-митри) мали право носити лише дівчата [а як же дубові вінки для парубків?].
Як тільки підростали дівчатка, вони щонайперше переймали досвід у старших плести віночки з живих квітів.
Стрічки
Хоч стрічки як елемент дівочого вбрання, з`явилися очевидно у доби шляху «з варяг в греки», себто активних торгових зносин, вони швидко стали національною українською ознакою.
Первісне стрічки не пов`язували до віночків: для цього робився спеціальний обручик з лубка, котрий обшивали або оплітали биндом і прив`язували кілька стрічок. Йдучи на роботу, юнки оживляли свої «корони» живими квітами, у свята дівчата пов`язували голови стрічкою, а кінці її спускали на спину. Потім до них прилаштовували решту лент. Поверх стрічок окремо накладали віночок. Також стрічки пов`язували коли водили хороводи, зустрічали Весну, на вечорницях чи весіллях. Згодом стрічки почали використовувати як обов`язковий елемент при заплітання коси.
Стрічками дівчата убезпечувались не тільки від «лихого ока», але й від русалок. Вийшовши заміж, жінка вже не мала права користуватися стрічками.
У давніші часи вважалося шляхетним звичаєм серед парубків дарувати дівчині ленти-банти або намисто напередодні Меланки, Великодня та Зелених свят. Такий подарунок свідчив про серйозні наміри парубка щодо своєї коханої. Дівчина, якщо подарунок припадав до душі, мала «відборгувати» навзаєм великодніми писанками чи носовичком.
Серпанок
Цей головний убір в кожному регіоні мав свою назву – намітка, перемітка, завивало, рантух, завійка, рубок тощо. Лише на Рівненщині в деяких глибинних поліських селах літні жінки ще не забули цієї давньої традиції. В селі Круповому й дотепер тчуть це полотно.
Виготовлення серпанку було відоме за дохристиянських часів. Він використовувався здебільшого у весільному обряді. Довгою (до п`яти метрів і завширшки півметра) полотниною обвивали молоду двічі – перед шлюбому і пов`язували нею очіпок, розплітаючи косу.
Відтепер молода до самої смерті не розлучалася із серпанком. Він її супроводжував і в потойбічний світ – ним обвивали домовину та покривали небіжчицю (потім почали використовувати марлю, яка за своїми зовнішніми ознаками нагадує рукомесне полотно).
Технологія виготовлення серпанку досить трудомістка. Для цього вибирали особливі сорти льону (подекуди конопель), сортували, пряли тонку, як павутина, нитку лише на веретено. Пряжа мала «вистоятись» протягом року, аж потім її навивали й ткали, супроводжуючи процес різноманітними обрядовими дійствами. Все це надавало полотну оберегової сили. Йдучи на люди або в гості, кожна молодиця надягала на себе серпанок.
В побутовому життя використання серпанку було найрізноманітнішими. З ним приймали роди, віддаровували накликаних батьків і молодих на весіллі. У давніші часи, щоб задобрити русалок, дівчата вивішували на березах шматини серпанку. Але найчастіше його використовували для наміток – жіночого головного убору.
Із серпанку виготовляли обрус (убрус) – давній, відомий ще з ХІ ст. жіночий головний убір, який носили лише молодиці. Ним, на відміну від наміток, не пов`язували голови, а лише накидали поверх, а кінці спускали на плечі. Він значно коротший, ніж серпанкова намітка, одначе удвічі ширший. Найдовше зберігся звичай носити обруси в Галичині, Левмкіщині й почти на Волині.
На Прикарпатті (с. Хмелівка Богородчанського району) побутував такий звичай: після шлюбу з нареченої знімали вінок, відрізали коси й пов`язували хустиною. Лише після цього покривали рантухом (тканиною довжиною до чотирьох метрів), який згодом називали наміткою. Цю дію супроводжували піснею.
Заміжні жінки зберігали рантух в родинних скринях. Його зодягали, коли помирала господиня.
Очіпок
У давні часи, якщо юнка виходила заміж, то мусила обов`язково покрити голову. Ходити простоволосою вважалося великим ґанджем, оскільки вона могла таким чином накликані всілякі негаразди на себе, родину та односельців.
Одним з найпоширеніших жіночих головних уборів був очіпок (каптур, капор, кепа, чепак, чепець, чепчик тощо). Виготовляли його з коштовних тканин (парчі, шовку, оксамиту) на зразок човника або циліндричної шапочки з твердою підкладкою. Він мав «убирати», себто покривати волосся, а вже поверх нього пов`язували хустку, намітку чи убрус. Перед тим, як зодягати очіпок, жінки робили луб`яне кільце (кибалку, обруг, кичку та ін.) зі скрученого полотна, лика або соломи. Розділивши волосся навпіл, скручували його у жмут й намотували на кибалку. Лише після цього зодягали чепець.
Молодиці, як правило, віддавали перевагу білим виробам, літні жінки – чорним, а удовиці, котрі бажали вийти заміж, - червоним. Але у будь-якому разі жінка мала зодягти чіпок, бо ходити простоволосою – значило «засвітити волоссям». Цей вислів, як и «згубити чепця» засвідчував аморальність жінки.
Хустка
Прийнято чомусь вважати, що у нас були традиційними хустки барвистих кольорів, т.зв. тернові. Одначе вони з`явилися десь в середньовіччі; запозичена ця мода, як вважають дослідники, була у сербів і болгар, а ті, в свою чергу, перейняли її від турків.
Традиційні українські хустки були білого кольору з обов`язковими елементами геометричної вишивки на всіх чотирьох кінцях і посередині. Це засвідчували й іноземці.
За теплої погоди дівчата не носили хусток – це було прерогативою жінок, котрі обов`язково мусили прикривати волосся. Найчастіше хустки використовувалися в обрядових дійствах. Даючи згоду на шлюб, дівчина пов`язувала сватів рушником, а хлопця – вишитою хусткою. Відтак стало за звичай дарувати хлопцям вишити хусткі як обереги. Також дівчина могла подарувати великодні писанки, зав`язані у хустину. Труну загиблого воїна покривали китайкою, а обличчя – хустиною. Навіть у наші часи найактивнішим учасникам похоронного дійства пов`язують на руки обрядові хустини, які символізують непоправну втрату та жалобу.
Щоб уберегтися від «нечистої сили», хлопці прилаштовували хустину в нагрудних кишенях, з яких мав виглядати помережаний карунчатим оздобленням або вишивкою кінчик, а дівчата втикали їх під манжети.
Шапка
Шапка, як хустка для жінок, була важливим компонентом чоловічого одягу. В Україні найпоширенішими були шапки зі смушка. Виготовляли їх зі шкурок молодих ягнят, а надто «випорок», коли хутро отримували ще до появи приплоду. В різних регіонах користувався різними видами шапок: круглими або стовбуратими (Поділля, Лівобережжя), «мазниці» (Волинь і Поділля), «кучми» (Полісся). Якщо «мазниці» виготовляли з чорного хутра, то решту – з сивого. Деінде в шапках робили боковий розпоріх і прилаштовували червону стрічку.
Особливо популярними були решетилівські вироби.
Як свідчать літописи, зокрема Ізборник Святослава, вся князева дружина була зодягнена у смушкові вироби. Також про це засвідчує і Збруцький ідол, на якому зверху вирізьблено шапку.
Традиційно серед нашого народу вважалося негарною ознакою виходити на вулицю з непокритою головою, так само як заходити в шапці до хати, на цвинтар, у церкву, сідаючи за стіл, зустрічаючи похоронну процесію не зняти шапку. Раніше майже повсюди молодші, вітаючись зі старшими, знімали шапку чи капелюха, а коли це була поважна людина, навіть притискали головний убір до грудей і кланялися (цей звичай зберігся досі в Карпатах). Вислів «ударити шапкою в землю» означало суворий виклик, суперечку чи клятьбу. Натомість термін «обмінятися шапками» символізував полагодити стосунки чи вступити в дружні взаємини.
Хоч шапка була традиційним головним убором навіть за теплої погоди, але влітку, особливо у жнива, одягали й солом`яні брилі. Переважно на Петрівку, їх зодягали косарі та в`язальниці, а звуться брилі ці капелюхами чи кресанями. Особливо вигадливо оздоблюють свої кресані гуцули, прикрашаючи їх вовняними китицями, стрічками, заклепками, кольоровими шнурочками, навіть пір`ям глухаря чи павича. Всі ці елементи також виконують оберегову функцію.
Побутує легенда, що шапкою-невидимкою може зробитися та, яку перекинули через блукаючий вогник. Така шапка допомагає власникові проникнути у найпотаємніші місця та відшукати скарб.
Жінка мала право єдиний раз зодягти чоловічу шапку. Дозволялося це робити напередодні Святвечора, обійти в ній своє господарство й обкурити ладаном стайню, тік та інші господарські будівлі. Цей магічний акт мав посприяти добробуту родині, а його виконавці «давав право» протягом року ходити простоволосою (випадок унікальний).
Кожух
Кожух у давні часи був найбільш ужитковим верхнім одягом українців. Заможність родини визначали за кількістю та якістю цих виробів.
Про вироблення кожухів у давнину згадують Іпатіївський літопис та «Слово о полку Ігоревім». В Студійському Уставі 1193 року мовиться: «Зроблений зі шкіри, має різи і мантію, а зветься кожух».
Окрім повсякденних, господиня мала й святкові кожухи. Особливо поціновувалися білі; технологія вичинення шкіри, з якої вони шилися, була трудомісткою, а сьогодні вона практично втрачена. Разом з тим були широко вживаними коричневий та чорний кожухи.. Майже в кожному господарстві тримали овець. Добирали їх по «масті, яка ведеться». Щоб знати, який колір «йде на руку», господар у Чистий четвер вилазив зі свічкою на горище, щоб побачити домовика. Той, начебто мав оповістити хатніх про вдатливу для них масть – якого кольору його шерсть, таких і тварин потрібно тримати; коли ж він був голий – «то родину обсядуть нестатки».
Вовна у народній традиції була саме символом статку. Не випадково, коли народжувалось немовля, його попервах клали на вивернутого кожуха, на останнього ж садовили й молодят, ставили повну пікну діжу, коли готували коровай. Варто згадати й колядницьких персонажів Козу та Ведмідя, яких наряджали у вивернуті кожухи.
Кожух мав похідний одяг: свита, жупан, керея, кунтуш, манта, опанча, сердак, чумарка та ін.
Чоботи
Первісним взуттям, звісно, були постоли і личаки, що виготовлялися з лика дерев, переважно з липи, в`яза та дуба, а також зі шкіри тварин. Згодом почали з`являтися черевики та чоботи.
За виглядом чобіт складалося враження про людину. Якщо в родині підростала дівчина, то батьки передусім збирали кошти на взуття. Чоботи виготовляли лише майстровиті люди, фахівці (на відміну від виготовлення одягу, яке залежало від самої родини). Заміжні носили сап`янові чоботи, дівчата – парчові (хоч не всюди дотримувалися цих канонів).
Справжнім парубком (як, до речі, й дівчиною) вважався той, хто хвацько вмів відбивати закаблуки, тобто вправно танцювати. Зять на весіллі дарував тещі спеціальні придбані чоботи, а вона, зодягнувши їх, приспівувала.
Відтак найбільшим виявом повагу було замовити й подарувати чоботи. Дарувати чоботи дівчині рівно значило пов`язати хусткою чи рушником сватів.
Особливе обрядове значення мав і колір взуття. Загальновідомо, що в українців він був червоним. За повір`ям, так само й птахи з червоним відтінком ніг мали магічну силу «відганяти злих духів». Це ж стосується і призьби, долівки, обмащення вікон та дверей, а також глухої стіни оселі в червоний колір, червоних крайок та китайок, намиста. В дохристиянські часи могили обкладали деревинами, які змащували червоною глиною, щоб «небіжчик не вставав і не лякав родину» (цей звичай зберігся й дотепер у деяких глибинних селах Полісся).
Червоний колір вельми ужитковий у традиційній українській вишивці, ткацтві, килимарстві, одязі (жупани), головних уборах (стрічки) та писанкарстві. Як відомо, крашанки фарбували лише в цибулині, а первісний сюжет писанки «Берегиня», що дійшов до нас з Х ст. теж має червоне забарвлення. Тож червоні чоботи мали відвернути «злих духів» та темні сили.
| 
