Сорочка
Сорочка є не тільки предметом одягу, естетичним фактором, але й виконує певну магічну функцію. Увесь процес, пов`язаний з виготовленням сорочок, їх одяганням і носінням, супроводжувався цілісною системою чітко визначених дійств і обрядів. До наших днів дійшло повір`я, що зодягнена навиворіт натільна сорочка – вірна ознака того, що її власник зіткнеться з неприємностями, особливо це стосувалось дітей.
Для нареченої було за святий обов`язок подарувати вишиту сорочку своєму судженому. Юнка заздалегідь готувала вишиванку, суворо дотримуючись канонів. При її пошитті користувалися визначеною системою оберегових функцій. Особливо це стосувалось нанесення узорів. Сідаючи за вишивання, дівчина зверталася до святої П`ятнички [Мокоші] – за поміччю, просячи у неї «спору й талану».
Процес вишивання, як правило, супроводжувався наспівами. Вважалося, що вишиванка, виготовлена під мелодійний супровід, принесе її власникові довголіття, щасливу долю й удачливе подружнє життя. Найбільше увага концентрувалася на оздобленні нагрудного розшиву – ці узори мали оберегти власника від «лихого ока» та темних сил. Цій меті слугували й мережки на кінцях рукавів та горловині.
Пацьорки, за допомогою яких стягується комірець, сукали з кольорових вовняних ниток, на яких з обох кінців прилаштовували китички. Вони також виконували обережну функцію (як в чоловічих сорочках, так і в жіночих блузах).
Чітко визначалися дні виготовлення сорочок. Не годилося краяти полотно й шити його в суботу [день Кощного Бога]. Найкращою ж дниною для шиття вважався четвер. За повір`ям, таким виріб довго носитиметься, а його господар, якщо сорочки нікому не позичати, доживе до глибокої старості.
Сорочки були обрядово-святкові та буденні. Коли розпочиналися, наприклад, жнива, то жінки вбирались у спеціально виготовлений одяг: з вибіленого тонкого полотна, з невеликими узорами – білими нитками по сірому тлі чи сірими по білому; поділ був оздоблений карунками. Через спеку працювали в самих сорочках, без спідниць. Деінде так звані жнив`яні вироби готували щороку, а в інших регіонах приберігали попередні. Коли ж ішли вимочувати коноплі, то зодягали товстіші, себто «сірі» сорочки, які не так бруднилися і були теплішими.
Кожна юнка заздалегідь запасалася «вінчальною сорочкою»: на полотні вишивала чимало узорів гладдю чи хрестиком; барвистість мала уберегти молоду «від зурочин». Таку сорочку зберігали протягом усього життя, зодягаючи її лише на великі свята чи урочисті події (коли видавали заміж дочку чи одружували сина). Нерідко іменний виріб переходив у спадок дочкам або внучкам і вважався «найдорожчим приданим». Коли ж дівчина виходила заміж, то мала сама вишити також не менше 10-12 святкових і повсякденних сорочок.
Чимало вірувань було пов`язано із одяганням сорочки. У давні часи новонароджених загортали в старий убір тата, якщо це хлопчик, і в мамин, якщо це дівчина. Коли малюк навчився ходити, то змінювали білизну щосуботи. На Полтавщині вважалося, що зодягати чисту сорочку в неділю вранці – «то для Бога», вдень – «для людей», а по заході Сонця – «на нечистого». Не добре було чинити це в понеділок [Марин день], для жінки – це на смерть чоловіка.
Щоб до дитини не пристав пристріт, на Чернігівщині, виходячи на люди, зодягали сорочки «пазухою назад»; якщо ж хвороба приставала, то, за свідченням П.Чубинського, одяг немовляти спалювали. Од пропасиці, яка тільки-но почалась, хворий скидав надворі сорочку, навершував її якимось важким грузилом та біг, не оглядаючись, до хати, щоб зодягти нову; стару можна було використовувати через день. На Поділлі вірили, що хвороба може перейти від людини до людини, якщо «жінки перуть білизну на одному камені».
А також всім відомий вислів стверджує про оберегову функцію сорочки: «в сорочці народився».
Штани
Ще на початку минулого сторіччя цей одяг визначав соціально-вікову зрілість. Мати власні штани означало «перейти в парубоцтво». Зазвичай це відбувалось у п`ятнадцятилітньому віці.
На нашій території цей одяг відомий дуже давно. Грек Юлій Полідевк (II ст. н.е.) згадував про таврів і скитів, котрі носили шаровари. Теж саме засвідчував історик Прокопій.
Найвідоміші два типи штанів – власне штани з вузькими холошами та шаровари. Перші кріпились до тіла за допомогою вшитого всередину очкура. Святкові ж шаровари зверху пов`язували довгим і широким поясом. Ними користувалися переважно парбуки.
Штани були здебільшого білого кольору. Але часто-густо збоку вшивалися кольорові смужки – особливо у ногавицях (гачах), що побутували на заході України. Матеріал, крій та спосіб носіння не тільки несли вікову ознаку, але й свідчили про соціальне становище.
Чимало повір`їв пов`язано з виготовленням штанів. Вважалося, якщо мати починала їх шити вперше своєму синові, то годилося це робити в один присяд – «щоб хлопцеві було легко знайти наречену».
Очкури, пояси та череси мали також оберегову функцію, їх виготовляли з певних матеріалів, оздоблювали відповідними кольорами. Не випадково раніше холоші в лляних штанях також стягувались очкурами.
Запаски і плахти
Основним жіночим одягом була довга сорочка, вишита узорами. З причин естетики та кукібливості кожна юнка користувалися поміжними формами одягу. Найпоширенішими з них були запаски та плахти.
Запаски виготовлялися з двох вузьких вовняних пілок. Задня ткалася ширшою. Зодягали запаску так, щоб по боках і спереду проглядала сорочка. Плахта ж мала цільну – зшиту з двох пілок полотнину. Нею обгортали стан із таким розрахунком, щоби зовнішній кінець приталювався спереду (нерідко його заломлювали й прив`язували до передка).
У кожного регіоні були свої різновиди цього вельми ужиткового одягу. Користувалися ним переважно дівчата і молодиці. Останні робили це для того, щоб «продовжити юний вік»: цей одяг насправді вирізняв талію.
Запаски та плахти пишно оздоблювалися різноманітними багатими візерунками, адже колір та стилізований малюнок виконували захисну функцію. Цій же меті слугувала і крайка – як оберегове коло, якою повсякчас підв`язували стегновий одяг і вишитий пділ сорочки, що мав виглядати з-під запаски.
Мережки
Як святкові, так і повсякденні сорочки пишно оздоблювалися мережками або карунками. На дівочому та жіночому вбранні прикінцеві береги – шия, пазуха, рукави й поділ – обов`яково обшивалися мережками (рослинних чи геометричних узорів) чи вишивались.
Ці рукотворні вироби присутні не лише на одязі. Мережкову вишивку широко використовували і на наволочках (прошви) та простирадлах, рушниках, що ними обвішували вікна й двері, і навіть на носовиках. Все це відтворювало магічний мікросвіт самозбереженні окремої людини і родини в цілому.
У повсякденному житті речі побутового вжитку виготовлялися в чітко визначені періоди, навіть дні, а то й години. Тільки за таких умов вони могли забезпечити оберегові функції. Це ж саме стосувалося заготівлі й виготовлення барвників. Трави й коріння, з яких робили фарбу для кольорування ниток, збирали в окремі свята, здебільшого напередодні Купала. Найкращим зелом вважалося те, яке брали до сходу Сонця і в найглухіших хащах. Старші жінки, перед тим, як зірвати рослину, роздягалися наголо, читали молитву до сходу Сонця і лише тоді бралися за роботу. Листя й коріння рвали не голіруч, а через полотнину; «нечистим» жінкам (тим, у кого випадала на цей час місячна) не можна було йти до лісу. Аналогічні застороги стосувалися й приготування барвинків, кольорування ниток (лучки), виготовленя полотка тощо.
Намисто (коралі)
Намисто, як і сорочка, виконувало дві функції: естетичну та оберегову, які у Традиції нерозривно пов`язані між собою.
За своєю формою намисто нагадує замкнуте коло або вінець. Ці самі ритуальні символи присутні в найдавніших писанкарських візерунках, передовсім у безконечниках. Оскільки намисто призначене для персонального користування, позичати його було не можна.
За українським звичаєм, кожна дівчина й жінка постійно носили намисто, коли виходили на люди.
Що пишнішим, барвистішим, із більшою кількістю разків було намисто, тим магічнішим вважалося воно. Якщо розірвався разок коралів, то це віщувало лиху долю або нещастя. Тому кожна власниця постійно стежила за намистом, зберігала його, як найдорожчий скарб. Для юнки було найвищим проявом чуття, коли коханий дарував пишні коралі. Прийняти їх означало дати символічну згоду на шлюб.
Дукати
Ще однією обереговою прикрасою українських жінок були дукати (дукачі). Як і коралі, їх носили на шиї і виставляли напоказ, щоб у такий спосіб привернути увагу, а водночас і відвернути «зле око».
Первісними замінниками дукатів були нашийні обереги, виготовлені з глини або камінців. Це стилізовані фігурки у формі дерева чи берегинь. Згодом, коли з`явилися металеві вироби, поширилися срібні дукати. Із запровадженням християнства поруч з ними сусідились і хрестики (хоч це неоднозначне сприймалося церквою, як яскравий прояв двоєвір`я).
Китайка
Первісне це була коштовна шовкова тканина блакитного кольору, яку привозили з Китаю. В Україні з неї виготовляли верхній одяг – штани-шаровари, каптани тощо. Згодом схожу тканину почали виготовляли з бавовни й місцеві майстрині, фарбуючи її в інші, переважно червоні, тони.
Китайка використовувалась не лише для практичних, але й для обрядових потреб. Коли козак вирушав в похід, матері чи кохані дарували своїм звитяжцям хустини з китайки як своєрідні обереги. Але найчастіше китайка використовувалась у похоронному обряді: в неї повивали мертве тіло, подекуди – накривали лише голови, а подекуди – й вкривали труну.
Отже, китайка мала призначення сумне, але воднораз її присутність лишала небіжчикові в далекому краю пам`ять по материзну.
Оброк
Нині мало хто знає про цей обряд. Востаннє ним послуговувались у поліському селі Берестя взимку 1943 року. Коли більшовицьке командування мобілізувало новобранців, мешканці пригадали давній обряд, який мав допомогти воїнам повернутися додому живими.
Молодиці й дівчата звечора знесли до однієї з осель стебла льону, висушили їх, пом`яли, наготували пряжі й навили нею кросна [?]. Доки ткали полотно, чоловіки вирушили до лісу, зрубали деревину і заповзялися готувати «фігуру» - ритуального хреста. Удосвіта до сходу Сонця її годилося закопати в центрі села і перев`язати одноденним полотном, виготовленим протягом ночі. Потім сідали за стіл, і зі сходом Сонця кожен виголошував побажання, щоб син, брат чи чоловік щасливо повернувся додому.
Цей обряд походить від княжої доби і називається «оброком». В давніх рукописах згадується, що в київському придворі побутував ритуал: коли князь збирався в далекий похід, прислуга, переважно дівчата, мусила протягом однієї ночі виготовити костюм, який, за повір`ям вбереже його власника од смерті.
Крайка
Зараз ці елементи одягу вже не використовуються, хоч були на початку ХХ ст. у широкому вжитку. Особливої слави зажили кролевецькі бавовняні вироби з яскравими поперечними смугами.
Окрім тканих, широкої популярності набули й плетені крайки з бавовняних ниток або вовни. Жіночі вироби, на відміну від чоловічих поясів, були коротшими й вужчими. Ними підперезували плахти, запаски та передники. Крім практичного застосування, крайки та пояси виконували оберегову функцію як магічного кола, за допомогою якого оборонялася людина від злого ока та темних сил. Цій меті слугували й матеріал, з якого виготовлялася крайка (вовна), і кольори (червоний, синій та зелений), і китиці, обов`язково присутні на обох кінцях.
До оберегових ритуалів належали й способи пов`язування крайок. У дівчат кінці мали звисати спереду, а в заміжніх молодиць та вдовиць – з лівого боку або ззаду (літні жінки крайками, як правило, не користувалися).
Особливої уваги заслуговують вироби для весільного обряду. У центральних областях України молода спеціально ткала для себе білий з червоними смугами пояс-рушник. Крім того вона готувала подібний, але значно ширший виріб і для молодого (на Поліссі – це червоний пояс «від нещастя», на Полтавщині – з рясною вишивкою, що мала примножувати чоловічу силу).
Окрім тканих та плетених з вовни, серед горян, передовсім гуцулів, широкою популярністю користувалися шкіряні череси («букурійки»). Вони мали кілька пряжок, оздоблювалися плетивом, різноманітними ґудзиками, кольоровою шкіряною тасьмою, візерунчастим тисненням та іншими прикрасами, що виконували захисну функцію. До череса прив`язували гаманці, кисети, деяке начиння і навіть металевий топірець. На Подніпров`ї та Поліссі своєрідним різновидом чоловічих поясів були очкурі – вузький шкіряний чи вплетений з льону або конопель пасок. Його вшивали в пояс и при потребі стягували. Нерідко, вирушаючи на далекі лови чи лісо збірки, чоловіки пов`язували на голий поперек лляні очкурі як магічне оберегове коло. Цими оберегами користувалися також козаки (крайки чи т.зв. слуцькі пояси), чумаки (череси з калитою) та пастухи.
Також нерідко на цих виборах були різноманітні емблеми та ініціали власника.
Пострижини
Звичай робити постриги дітям вельми давні звичай і сягає ще дохристиянських часів. У Лаврентіївському літописі, зокрема, читаємо: «І були постриги у великого князя Всеволода; того ж дня і на коня його посадовили; і була радість велика в граді…»
Якщо дівчаткам робили постриги один раз, то хлопчикам щороку, переважно на іменини. З цієї оказії запрошували найближчих родичів, а також повитуху та хрещених. В одних випадках постриг був символічним (відрізали трохи волосся з чотирьох боків: спереду, ззаду та біля вух), в інших – чуба стинали повністю; в давніші часи це робили за допомогою сокири, а вже згодом почали використовувати ножиці.
Крім звичайних пострижин, були й обрядові, себто своєрідне посвячення «на стать свою». Для дівчаток – це перше заплітання кісок, а для хлопчиків – «на визнання чоловічої статі» (3-4 роки), «на пастушка» (5-6 років), на члена «парубоцької громади» (коли пробивалися вуса). Після перших пострижи дитині вчиняли купелю, настояну на любистку, материці, ромен-зіллі, а воду з волосся виносили в садок й виливали на кущ любистку.
Пізніші пострижини носили урочистіший характер. Запрошували гостей, хлопчика саджали на конопляні мички чи на вивернутий вовною кожух (символ статків); в одних регіонах кожуха стелили долі, в інших – на ослоні чи пінній діжі. Тричі піднявши іменинника до стелі, іменинника садовили, й підстригайло (найстарший у родині чи хрещений) відрізав волосся. При цьому батько мав покласти на кожух кілька копійчин [у звичаї дарувати гроші та садовити на кожух на пострижини можна провести паралель з аналогічним весільним. - В.К.].
Якогось єдиного обряду пострижи для всієї України не було В кожному регіоні побутували свої особливості. На Холмщині робили по стриження одразу після народження, на Полтавщині – по першім році життя, на Чернігівщині – третього року, на Херсонщині – лише на сьомому році, коли вже з`являлися нові зуби. Натомість гуцули постригали дітей у місць по родинах. Оскільки людина, за віруванням, має принеси на Той Світ кусник свого тіла (волосся чи нігті), то мати, взявши на руки дитину, несла обтяте волосся в хатній кут, аби на Тім Світі знов знало, звідки його взяти.
Навзагал майже всюди люди намагалися зберігати перше по стриження. Причому, як стверджує П.Чубинський, дівчачі клали під вербу, а хлопчачі замикали в коморі. На Поліссі після кожних пострижин власник збирав своє волосся в ганчірку і закопував під коморою, спалював у печі чи лежанці, розсівав в садку, кидав під худобу або ж у біжучу річку.
Крім «іменних пострижин» в Україні мали місце й «осенинні» - на Семена (14.09. за н.с.). З прийняттям християнства якраз на цей день припадало Новоліття. Збереглися свідчення, що на Семена потрібно «стригти дітям перше волосся і варити кашу для рожаниць». О.Воропай стверджував, що до християнства день був присвячений Роду і Рожаницям, як випливає з другої частини твердження.
Крім іменних чи обрядових, були й повсякденні пострижини, себто напередодні великих свят. В Україні найвідоміші чотири способи постригу: «у кружок», «до закаблучка», «під скопку», «під польку». Поширеними були й пострижени «під скопку» та «оселедець» (ці дві переважно носили вояки).
Одначе за «Руською Правдою» Ярослава Мудрого стрижена голова була ознакою рабства. За навмисне стинання один одному волосся на голові чи бороді: «12 гривен, а князь стратить…» Загалом чуб і вуса були особливою гордістю українських парубків і чоловіків.
Існував звичай: коли хлопчика вперше відводили до школи, то напередодні святого Наума (14.12. за н.с.) хрещений також робив пострижини «в науку». Також згадується звичай підпалювати волосся, щоб дитина не боялася грому.
Вуса
У давніші часи брати участь у вечорницях могли лише ті, хто склав іспит на «посвячення в парубоцтво». Суворими екзаменаторами були старші за віком хлопці. Перетендент на посвяту мав привселюдно підтвердити свої можливості танком, виконанням пісні або іншими формами парубочої вдатливості [«удаль» - чоловічий початок], які опісля завершувалися могоричем. Але найпершим та найголовнішими доказом мали бути «власні вуса». Відтак, вуса також були не тільки віковою ознакою, але й важливим елементом індивідуальності.
Відомий і такий історичний факт. В одному з військових походів Петро І запросив до свого намету Івана Мазепу. За свідченням літописців, царя вельми дратували пишні гетьманові вуса. Добряче випивши, «російський ведмідь» накинувся на Мазепу й вирвав частину вусів. Це було дуже великою образою гетьману.
Дівоча коса
Звісно, коса була не лише окрасою, але виконувала й символічне значення. Юнка, котра не вберегла своєї дівочості, не мала морального права носити косу (щоправда, деякі дослідники стверджують: заплітання коси – пізніший звичай, у глибокій давнині українські дівчата носили розплетене волосся, розділене посередині).
Право на носіння коси традиційно контролювала громада. На Лівобережній Україні хлопцям дозволялося привселюдно відтяти косу юнці, котра втратила цнотливість. У Західній Україні – збезчещену дівчину виводили на майдан, де старійшина привселюдно відрубував їй косу і покривав голову хусткою (звідси й термін «покритка»).
Як було сказано, дівчата робили постржини лише один раз. Після цього матері й бабусі постійно стежили за їхнім волоссям: змивали його настоями пахучих трав і розчісували. Як тільки дочки достигали певного (шести- чи семирічного) віку, їм заплітали перші кіски. Деінде з цієї нагоди запрошували дядину або інших близьких родичок, влаштовували ритуальні дійства. Заплітаючи косу, виголошували поетичні побажання: «Дівка – вгору, коса – вниз». З появою кісок їх власниця вже вважалася підлітком. Після цього дочок привчали самотуж доглядати за косою.
У різних етнографічних зонах були й спільні, й одмінні способи заплітання коси. На Лівобережжі святковою зачіскою вважалася одна коса, що звисала, а в будень запліталися дві, які вправлялися під віночок або скручувалися «у вінок». На Правобережжі на свята заплітали волосся в дві коси. Напередодні свят юнки збиралися в гурти й робили одна одній вигадливі плетива, нерідко додаючи в коси кольорові нитки чи вовну – т.зв. поплітки. Деінде заплітали волосся в чотири (батіжки) та більше косиць (дрібушки). На Полтавщині виплітати дрібушки можна було навіть молодицям протягом першого року подружнього життя.
Вислови «розплести», «розпустити» чи «розчесати» косу означало вийти заміж. У традиційному весіллі існує обряд розплетення коси [чит. відповідну статтю].
Якщо на східних теренах молоду розплітали на пікній діжі, застеленій вивернутим кожухом, то серед гуцулів був інший звичай. Свекор прив`язував кінець до спеціально вправленого в стінку кілочка, а молодий, танцюючи з дружкою, мусив одним махом відрубати її топірцем. Якщо кінчик відітнеться з першого разу, то щасливою буде доля подружжя, а коли не поталанить цього зробити – нещасливою.
З переходом у жіноцтво, коса вже втрачала своє попереднє символічне значення. Для жінки схожу роль відігравали головні убори: очіпок, намітка та обрус. Одначе догляд за волоссям залишався ретельним. Вважалося, що жінка, котра лягла спати, не прибравши волосся, накликала гнів домовика.
Розчісування волосся чи заплітання його в косу – окремий ритуал, для якого використовували спеціально виготовляли лише в кількох регіонах, передовсім на Полтавщині. За їх відсутністю, часто-густо розчісувалися гребінками, котрими микали льон чи коноплі. Недобре було робити це після заходу Сонця.
| 
