Співставлення та аналіз артефактів другої половина ХІХ – початку ХХ ст. дозволяє виділити кілька пограничних комплексів жіночого вбрання, які складалися з таких основних компонентів: натільної сорочки, спідниці, запаски (фартуха), безрукавки, а також верхнього одягу в залежності від сезону (кожух чи свита). Невід`ємною частиною костюма були взуття та головний убір.
Основним компонентом жіночого одягового комплексу була сорочка (білорус. «кашула», «сарочка», «рубаха»; укр. «кошуля», «чехлик»), яку на всій території Пограниччя до ХХ ст. шили з домотканого лляного полотна. У досліджуваний час сорочки були своєрідним індикатором етнічного, соціального і вікового стану, естетичного смаку і походження їх носіїв.
До архаїчного типу можна віднести тунікоподібні сорочки без комірів. Найхараткернішими були сорочки з плечовими вставками (укр. «вуставки», «віставки», «уставки», «підоплічки», «наплічники», «прирамки», «плечки»; білорус. «устауки», «поліки»), що вишивалися для розширення об`єму станка сорочки та вирізу горловини. Цей тип сорочок був домінуючим і у повсякденному житті, і у святковому вбранні. У 1930-х роках залишався побутуючим паралельно з новим типом сорочки з «гесткою» [?], що поширилася під впливом міської моди.
Зональні особливості традиційних сорочок найвиразніше проявлені у характерах оздоблення. Для районів Західного Полісся типовим були художньо-ткані геометричні орнаменти з домінуючим червоним кольором, а для Східного та Прип`ятського Полісся – вишиті технікою хрестик рослинні орнаменти також з переважаючим червоним кольором.
Стегновим вбранням були спідниці, пошиті з трьох, рідше п`яти полотнищ вовняної домотканої тканини. Місцеві назви таких спідниць: «сукня», «домоткан», «портюх», «фартух», «літник», «андарак», «саян», «бурка», що в однаковій мірі були відомі українцям та білорусам. Як правило, поверх спідниці одягали домоткану запаску чи вишитий фартух. Домоткана вовняна узороткана запаска («затулка») була невід`ємною частиною спідниці з домотканої вовняної тканини у різнокольорову смужку чи клітинку («літник», «андарак», «бурка»), а перкальовий [?] вишитий фартух увійшов у моду разом зі спідницею з тканин фабричного виробництва. Зони розповсюдження спідниць у смужку чи клітинку співпадали і з білоруського, і з українського боку. Вовняні червоні спідниці-літники-андараки у смужку характерні для районів Східного Полісся в Білорусії (калінкавіцкій, свєтлагорський, могильовський костюми) та в Україні (овруцький, народницький, малинський), а у клітинку – для районів Прип`ятського Полісся, що межують між собою (білорус. магилевський костюм; укр. овруцький, олевський, чорнобильський). Для Пограниччя характерний ще стегновий комплекс з лляної спідниці в узорноткані поперечні смуги («бурка») та аналогічного за декором фартуха («фартушок», «фартувына», «пярэднік», «прытулка», «затулка»), що побутував у районах Західного Полісся (дамачавський, кобринський, маларицький костюм в Білорусії, волинський, рівненський костюм в Україні).
Важливою складовою комплексу жіночого вбрання Поліського приграниччя була безрукавка (укр. «керсетка», «камізелька», «горсет», «кабат», «нагруднічок», «жилєточка»; білорус. «гарсет», «кітлік», «шнуровка», «кабат»), що з`явилися у святковому костюмі лише наприкінці ХІХ ст. Поки що до кінця не з`ясовано, яким чином вона увійшла у вжиток поліщуків. Факт, що шили безрукавки з тканини фабричного виробництва і побутували вони у трьох варіантах крою. Приталена до талії коротка камізелька зближувала костюм українки і білоруски з костюмом польки і литовки. Подовжена приталена безрукавка-керсетка (корсет) з тонкого фабричного сукна входила до костюму поліщучок Прип`ятського регіону. Аналогічне вбрання знаходимо і в Середньому Подніпров`ї. Східнополіський костюм характеризує однобортна безрукавка («кабат», «камізелька») з фабричної тканини з оборкою на талії, оздоблена нашитою тасьмою чи стрічкою. На східній частині Пограниччя на початку ХХ ст. також побутували «нагрудники» - вбрання на зразок безрукавки, з`єднаної зі спідницею. Виявлені зразки пошиті з синього сатину й оздоблені нашитими стрічками та за строчками.
Невід`ємною частиною народного костюма поліщуків був пояс. Ним підперізували нижнє та верхнє вбрання, а також заріплювали стегновий одяг. У жіночому костюмі використовували домоткану вовняну крайку («запоясок», «окрайка») та тонко вовняний фабричний пояс («чиндокора», «чинкатора»). Варто зазначити, що домоткані пояси відому в усіх слов`янських народів, а також у народів північно-східної Європи. Ткані поліські пояси були різноманітні за розмірами: від вузьких в 1 см до широких у 15-20 см. Жіночий пояс був завжди довший за чоловічий, оскільки його кілька разів обгортали коло талії.
У Білорусії відомо біля семи способів плетіння й ткання поясів. На початку ХХ ст. найчастіше пояси виконували двома техніками – на нитку й на дощечках. Аналогічні способи існували й в Україні.
До верхнього одягу належали кожухи та свити з доморобного сукна (укр. свита, світа, чимерка; білорус. сермяга, зіпун, світа тощо). Поряд з традиційним довгополим вбрання тут побутували короткі сукняні «лєтнікі». Для українських та білоруських свит характерний білий чи сірий колір та розширені за рахунок вставних клинів («вусів») поли.
Одним з найдавніших жіночих головних уборів у поліщуків були рушникоподібні намітки (укр. намітка, убрус; білорус. наметка). Крім наміток носили домоткані хустки поверх очіпка (укр. чіпець, каптур, «капшучок»; білорус. чепець).
У першій чверті ХХ ст. завершився процес витіснення домотканого одягу фабричним, що почався на рубежі ХХ ст. майже всюди у промислових районах. Лише в глухих селах Полісся продовжували носити архаїчні типи одягу.
| 
